ЗНАКИ ЗОДІАКУ
(розділ зі збірки «Нерв» - М., «Лотос», 1992)
До вершини
Пам‘яті Михайла Хергіані
Ти долаєш криги грубий шар,
Поглядом торкаючись вершини.
Гори сплять: вдихнувши безліч хмар,
Видихають снігові лавини.
Та вони на тебе повсякчас
Дивляться – мов даючи поради,
І застерігають раз у раз
Тріщин вищиром, каменепадом.
Гори знають, що вони – в біді, –
Димом затягнуло перевали.
Ти не розрізняв іще тоді
Вибухи й гучні гірські обвали.
Якщо ти прохав допомогти –
То луною все відповідало,
Вітер ніс в міжгір’ях повз хребти
Гір луну, мов радіосигнали.
І як бою перевал зазнав, –
Куля щоб тебе не наздогнала,
Кожен камінь груддю прикривав,
Кожна скеля плечі підставляла.
Що розумний в гору не піде,
Ти не вірив – йшов, брехню не слухав, –
Тому й танув льодовик на те,
І туман край ніг стелився пухом…
Якщо в вічний сніг навіки ти
Ляжеш – над тобою урочисто
Всі гірські нахиляться хребти
Найміцнішим в світі обеліском.
* * *
Тремтіння зникло у руках,
Тепер – на пік!
Ну от, зірвався в прірву жах
Навік, навік, –
Спинятися нема причин –
Я йду, хребти…
Й нема у світі тих вершин,
Щоб не зійти!
Серед не пройдених шляхів
Один – хай мій,
Серед не взятих рубежів
Один – мій бій!
А імена тих, хто тут ліг,
Сніги таять…
Серед неходжених доріг
Одна – моя!
Тут сяєвом льодовиків
Схил весь горить.
І таємницю всіх слідів
Хова граніт…
Дивлюсь в своїх мрій даль круту
Та й зверх голів
І свято вірю в чистоту
Снігів та слів!
І пройде хай і рік, і вік –
Завжди в мені
Те, що я вбити сумнів зміг
Отут в собі.
Я чув у плюскоті води:
Щасти – завжди!
А дня… якого дня тоді?
Так – середи!..
Пісня про друга
Якщо друг
став зненацька круг
Хай не ворог, а так –
лайдак;
Як не видно тобі й мені,
Чи гидкий він, чи ні, –
Вгору нас, ризикни, –
тягни,
Не залиш самого
його,
Бути в зв‘язці одній
зумій –
Хто він є зрозумій.
Якщо хлопець в горах –
не ах,
Як розкиснув до сліз –
і вниз,
Встав лиш на льодовик –
і в крик
Та й зігнувся, мов ріг, –
Значить тут, на межі, –
чужий,
Його не борони
– жени,
Тут не люблять таких
дурних,
Не співають про них.
Якщо ж не буркотів,
не нив,
Як кусав губи в кров,
та йшов,
А як з краю заграв
ти впав,
Він стогнав,
та тримав;
Якщо сунув друг твій,
як в бій,
На вершині стояв – хмільний, –
Значить, як в свою правильну путь,
В ньому впевнений будь!
Тут вам не рівнина
Тут вам не рівнина, про неї забудь –
Тут чередою лавини ідуть,
І тут каменепадом ревуть валуни, –
І хтось полохкий мине схил крутий, –
Ми ж обираємо шлях важкий,
Що ріже даль стежиною війни.
Хто тут не бував, не ризикував –
Той ради сам собі не дав,
Хай унизу він з неба хапав зірки:
Внизу не стрінеш, ким ти не є,
За все життя щасливе своє,
Малої долі тутешньої красоти.
Відсутні й квіти, й жалобний лиск,
Не схожим є на обеліск
Той камінь, що навік тебе поховав, –
Як Вічним вогнем, та й день за днем,
Буя вершина снігів вінцем –
Яку ти так ніколи й не подолав.
І кажуть нехай, так, кажуть нехай, -
Дарма не гинуть люди й край!
Так краще, ніж з хвороби прийде гаплик.
А той, хто не зник, почне знов лік
І ризиків, і збитих ніг, –
Маршрутом пройде тим, що ти не зміг.
Стіна прямовисна… Ти з нею не грайсь!
І на порятунок тут не сподівайсь –
У кризі та скелях надійність і мить не жила, –
Надіємось тільки на свій кулак,
На руки друга та вбитий гак –
І молимось, щоби страховка не підвела.
Ми рубимо сходи… Хай вічно стоять!
І вже від напруги коліні тремтять,
І серце вже ладне до піку із грудей втекти.
Весь світ на долоні – стоїш ти німим
І тільки от трішечки заздриш отим,
Яким до вершини ще лише потрібно дійти.
Прощання з горами
В метушню наших міст і в потоки машин
Повертаємось ми – це потрібним здається! –
І спускаємось ми з нами взятих вершин,
Залишаючи там своє серце.
Тож залиште усі точки зору –
Достеменно для себе я взнав:
Краще гір можуть бути лиш гори,
На яких ти іще не бував.
Кому в лиху кортить залишатись самим,
Чи піти так, аби й спогади не вертались?
Та спускаємось ми з нами взятих вершин, –
Що робити – і боги на землю спускались.
Тож залиште усі точки зору –
Достеменно для себе я взнав:
Краще гір можуть бути лиш гори,
На яких ти іще не бував
Стільки слів і надій, що їм губиться лік,
Гори будять у нас – кличуть тут залишатись! –
Та спускаємось ми – хто на рік, хто навік, –
Тому що ми завжди маємо повертатись.
Тож залиште усі точки зору –
Достеменно для себе я взнав:
Краще гір можуть бути лиш гори,
На яких ще ніхто не бував.
Гімн морю та горам
Замовлена Удачею погода нам ясна,
Під кілем кількість футів теж є доброю,
І океану синяви вділили небеса –
Дві синяви схрестились біля обрію.
Здається, все морське хмільне, що тільки вхопить зір,
І горам у шаленстві й в тиші надане:
Осяйні сиві гриви хвиль, як сніг на піках гір,
І як провалля – поміж них западини!
Служіння всім стихіям не терпить метушні,
До полюсів веде меридіан,
Благословенні гори вікові,
Благословен Великий океан!
Нам Випадок Великий – брат, Везіння є сестра,
Хоч ми – про всякий випадок – здивовані.
Нам на землі позичили ні пуху, ні пера,
Зірки до нас чудово налаштовані.
Усі ми є сигнальники, все почали з азів,
І як негарне в талану поводження –
Змінивши курс, йдемо на SOS чи відчай голосів
Десь у горах, призупинивши сходження.
Служіння всім стихіям не терпить метушні,
До полюсів веде меридіан,
Благословенні гори вікові,
Благословен Великий океан!
Ми втрати підрахуємо, як промине гроза, –
Не сивиною, сіллю геть убілені, –
Солона, океанська до безмежності сльоза
Обличчя вмиє, вкриті світлу хвилями…
Вершину взято – клотики розтяли небозвід!
І з нього лиш на мить себе спускаючи,
Ми ставимо вітрила, ледь закінчивши похід –
Знов сходження нове розпочинаючи.
Служіння всім стихіям не терпить метушні,
До полюсів веде меридіан,
Благословенні гори вікові,
Благословен Великий океан!
Шторм
«ШтормА», не «шторми», кажемо всякчас –
Слова смачні і стиснуті є добре:
«Вітри» – не «вітер» – зводять з глузду нас,
Із палуб викорчовуючи щогли.
Не вірили в прикмети ані разу –
Чуття компАсів славимо заділ.
Вітрів напружені і пружні м‘язи
Обтягуються шкірою вітрил.
На чаші Терезів – з небесних тіл –
Вирішує Нептун-бог долю нашу,
І зграя Гончих Псів з останніх сил,
Завивши хрипко, гонить нас на Чашу.
Корвет примарний – вже є наша назва,
Сузір‘я Терезів гойда довкіл.
Вітри немов загострились відразу –
Та й крають шкіру здійнятих вітрил.
По курсу – інша тінь. Не розійтись!
Той корабель – і в шторм іде, як завше.
Он зашморг теліпається – дивись! –
На реї, за людьми занудьгувавши.
З ним Провидіння обійшлося круто:
Лиш вічний штиль – немає з часом діл, –
Попутний вітер наче біс попутав –
Знайти не може більше він вітрил.
Здається нам – долає небосхил
Сигналів таємничих голосіння…
Не спрага нагород чи слави крил
Нас кидає на скелі та каміння.
Впізнати все, незнаного ще роду, –
Очами, ротом, тілом пити шир!..
Хто в океані бачить тільки воду –
Той на землі не помічає гір.
Співай пісні нам, урагане-друже,
В думки лізь, проникай під череп, щоб
Влилась із зорепадом в наші душі
Землею й морем краща із хвороб!
Піратська
На судні бунт, чайки ширяють в небі!
На реї вчора шибеників двох
Через дублони здрючили, – та треба
Було би – щонайменше чотирьох.
Ловіть вітри, здійнявши всі вітрила!
Нам кожний корабель є ворог – так!
Удача – міф! Та його ми створили
Самі, наш чорний викинувши стяг!
Котилась груда кораблем до баку,
Гульня і честь забуті навкруги, –
І, виючи, мабуть, із переляку,
Вони ножиськи витягли довгі.
Ловіть вітри, здійнявши всі вітрила!
Нам кожний корабель є ворог – так!
Удача – міф! Та його ми створили
Самі, наш чорний викинувши стяг!
Ось двійко з них вже капітана побіч:
Його дістати – й не страшний їм чорт!
Та капітан усю вчорашню здобич
При всій команді викинув за борт.
Ловіть вітри, здійнявши всі вітрила!
Нам кожний корабель є ворог – так!
Удача – міф! Та його ми створили
Самі, наш чорний викинувши стяг!
І хвиля враз надгробком, що десь чахне,
Все змила, з горла скинута рука…
Тож кидайте за борт, що кров‘ю пахне,
Повірте, що ціна мала така.
Ловіть вітри, здійнявши всі вітрила!
Нам кожний корабель є ворог – так!
Удача – тут, цю віру ми створили
Самі, наш чорний викинувши стяг!
* * *
Затято прагну я до дна –
Рве вуха і легені болем…
Чого ж так вабить глибина –
Погано чим на суходолі?
Там, на землі, – мій край-розмай,
Там – я співав, там – надривався;
І плавав – хоч і важко хай,
Та на поверхні все ж тримався.
Линяє неба краєвид,
Повітря побуту – рідкіше, –
А я впливаю в інший світ:
Безповоротніше – чим глибше.
Незвичне ротом дихання,
Вода бурлить – до дідька воду!
Чим нижче, швидше суну я –
Тож з Архімедом є незгода.
Орієнтир згубив я свій, –
Але згадав казки та міфи:
Я відкриваю світ новий
Коралові минувши рифи.
Міста коралові навкруг…
Багаторибні, та – безшумні:
Німий світів підводних пруг,
Різноманітний та розумний.
Де мла, яка вгрузає в глиб,
Лякаються якої діти?!
Тут світло – хоч ні смолоскип,
Ні жодне
сонце та й не світить!
Все геніальне і все не-
Дозрозуміле – сплеск, пустоти –
У глибі врятувалось, – все,
Заборонялося що доти.
Дай боже, я все ж довтону –
Не дам лежати їм та гніти! –
І я вгрібаюсь в глибину,
Хоча й – все важче це робити.
Під черепом – могильний дзвін,
А тиск мені хребет ламає.
Вода виштовхує з глибин,
Бо глиб мене геть не приймає.
Зняв з острогою карабін,
Каміння взяв – так тому й бути, –
Аби дістатись до глибин,
До тих шарів самої суті.
Ніж кинув – сил він не дає:
Там ворогів нема – лиш люди,
Там кожен, в кого зброя є, –
Дурний, як воша та на блюді.
Зрівнялись я й підводний гриб,
Забули про чини та ранги, –
Ми знов перетворились в риб,
І наші зябра – акваланги.
Нирець Нептуне, ти сюди
Відповідай, відчуй наснагу:
Навіщо ми пішли з води,
Землі надавши перевагу?
Мене вагання, чорт візьми,
Здавна буравами свердлили:
Навіщо стали ми людьми?
Навіщо ще й заговорили?
І, живучи на чотирьох,
Навіщо випростали спини?
Для того – і це бачить Бог, –
Щоб взяти камені й дубини!
Змогли все взнати на землі
Та й лобних місць понаставляти,
Ганьбити, зраджувати і
На гак собі подібних брати!
І от навмисне я тону,
«Врятуйте наші душі!» - кличу
І якщо я не дотягну, –
Втекти с землі вам, друзі, зичу!
Назад – але не до біди,
Назад і вглиб – та не до схрону,
Назад – до притулку, води,
Назад – в одвічне наше лоно!
Поляскав по плечу трепанг,
Визнаючи свою породу, –
І я випльовую геть шланг,
В легені я впускаю воду!..
Зімкніть свої стрункі ряди,
До вух притисніть руки дужі:
Пішов один – нема біди, –
Та я прийду по ваші душі!
Про знаки зодіаку
Неправда, не морок над нами, а так –
Життя наше каталогічне:
Любуємось ми на нічний зодіак,
На танго сузір‘їв одвічне.
Обличчя здійнявши, вдивляємось в них ,
В безмовності й вічності вираз:
Там доль наших траси й миттєвий наш вік –
Позначені всі невидимістю віх,
Що можуть завжди берегти нас.
Гарячий нектар в холод лютого злий –
Солодкий напій замість грогу, –
Ллє зоряну воду дивак Водолій
У пащу без дна Козерогу.
Всесвітній потік, як закрутистий путь,
То ртутний, то кров наче точно, –
Та, пута рвучи в березня каламуть,
Вже Риби могутні на нерест пливуть
В верхів‘я протоків Молочних.
В кінець розстрілявся грудневий Стрілець,
Вже й рухи для списів невправні, –
І от без страху може бігти Тілець
На трави просвітлені травня.
І марить у серпні Лев, що зголоднів,
Квітневим Овном та й ночами.
А в червень – злітають аж до Близнюків
Із Діви зірок найніжніші із дів,
Мов гойдалками, Терезами.
От промені вцілили в мороку сон,
Як нить Аріадни важливі, –
Та Рак таємничий, як і Скорпіон –
Віддалені і нешкідливі.
На свій зодіак з нас ніхто не горлав –
Хіба ж небо лайки боїться! –
А просто із неба сузір‘я дістав
Та їх у коштовний метал вкарбував –
І кожен узнав таємницю.
Примітки
Тексти, що публікуються, в своїй основі є закінченими сталими авторськими варіантами, визначеними за відомими авторськими рукописами й фонограмами 1964 – 1980 років, а також іншими джерелами. Інші випадки вказані окремо. В кутових дужках наведені дані про перші прижиттєві публікації в радянській центральній періодиці та книжках, а також на платівках фірми «Мелодія».
* * *
ДО ВЕРШИНИ. Для к/ф «Білий вибух», не увійшла.
«ТРЕМТІННЯ ЗНИКЛО У РУКАХ…» Для к/ф «Білий вибух», не увійшла. Увійшла до вистави «Там, вдалині» московського Літературно-драматичного театру ВТО, 1976.
ПІСНЯ ПРО ДРУГА. З к/ф «Вертикаль». <Нові фільми, 1967, липень; ЗЗГД000867-8>.
ТУТ ВАМ НЕ РІВНИНА. З к/ф «Вертикаль». <Конверт платівки «Пісні з кінофільму «Вертикаль», 1968; ЗЗГД-000867-8>.
ПРОЩАННЯ З ГОРАМИ. З к/ф «Вертикаль», частково увійшла до к/ф «Допоки стоять гори». Рад. екран, 1967, №15, авг.; ЗЗГД-000867-8.
ГІМН МОРЮ ТА ГОРАМ. З к/ф «Вітер надії».
ШТОРМ. З к/ф «Вітер надії».
«ЗАТЯТО ПРАГНУ Я ДО ДНА…» Друк. за пізнішим з двох відомих авт. рукописів.
ПРО ЗНАКИ ЗОДІАКУ. З рекламного фільму «Знаки зодіаку». Друк. за єдиною відомою авт. фонограмою з к/ф.
|
