Вже осінь, та ніщо не золоте. Крилом пташиним серце розпанахане. Все більше хочу відчувати те, Що залишилось поміж нами й птахами. Голодне світло, підняте з глибин, Наїсться меду плоті – й затуманиться. А ми – як п’яні гості з іменин Під Місяцем, що наче вічна рана ця, Отримана ще Авелем тоді, Коли на щастя ледь заповідалося... Холодні тіні на важкій воді – Це ж осінь року, А життя – то даль оця, Що лиже лапи, наче вовку вовк, І тяжко так мовчить, і пульс намацує. Передчуваю смерть Твою, траво, А Ти мою... І в цім природна рація. Нас осінило всіх сьогодні й вся, Щоб відпочити від людського ока. Життя – немов пташиний той косяк, А з ним у вирій подалась епоха – Мобільна, інтернетна, гомінка, Що культивує і оргазм, і постріл, Вогонь веселий, профіль козака І ту любов – Що хоч у Лету з мосту. Природи осінь, людства і моя – Гойдлива триосінність після грому, Божественні закони битія На питія печаль аеродромну. А потім, звідси, полечу до зір Крізь Африку, де осені не знають. Шука барліг душі моєї звір І дивиться на журавлину зграю..
|