«Ало! Ало!»  - кричу я в телефонний дріт.
«Ало!» пульсує кров в гарячих скронях.
І на чола морщинках видно піт,
І холодно від трубки у долонях.

Я запізнивсь на безміри часу,
Я не здігнав, хоч як і не старався.
І ось кричу, щосили я кричу,
Та світ уже за обрієм сховався.

Він уже там, в несяжній далині,
Зовсім не чує покликів булого.
Він не сказав, не мовив мені «Ні!»
Але і «Так!» сказати не позволив.

Бо він іде, як маятник, крізь час,
Бо він живе вже чимісь зовсім другим -
Його цікавить моди вищий клас,
Його вже цілком покорив Ванкувер.

І що йому отой простий дзвінок?
Дзвінок, що й розпізнати не вдалося.
Іще одна з нечитаних думок
Запуталась в ефірнім розголоссі.

Бо світ пішов незвідано вперед
І дивиться він набагато дальше,
А я не встиг!(Як той велосипед
Не може порівнятися із «PORSСHE».)

Бо я ще тут, а ви уже ось там!
Я тут, де глумляться над памяттю Поета,
Де в старих вивісках стоїть і шум, і гам,
А ви вже новії крізь тишину несете.

Відстав! І запізнився водночас
На ті неміряні хвилини, доби, роки,
Коли блукав в далечині від вас
І думав, що роблю в майбутнє кроки.

От і не встиг! Й дзвоню із давнини,
З минулого далекого в прийдешнє.
А ви й не чули слів мої вини,
А ви й не чули чи сказав я лишнє.

Ефір шумить, живе прийдешнім днем,
Мобільні оператори сваряться,
І інтернет горить швидким вогнем -
А я із трубкою в минулому зостався!


13.02.2010p.