Невже ж отак обшарпана душа у тебе,
так йди  собі від бачившого  холеру  до дної.
З невидимого визрівають паростки з неба
ради зречення німоти всевидющої  Рудої.

За банями переростання сонця  у всохлу смереку,
і це щось таке, що ні те і ні інше, як  внапитуване
молоко з  надтріснутого старого  глеку,
що ще стоїть  у   таємниці  німотної мови.

За рудою порізаний слід землі не ховається.
Не випадково кулею летить крізь шум її пісня.
А у вухах, як від різкого сміху, здригається ...
а в її очах плаче колірна квінтесенція сонця.

Подібно до того, як дівчатко було визріваючим
паростком всередині весни з когось іншого,
так  почута кам’яна баба ошаліла   від рудого,
аж задихається стара від щастя  страшного.