Ніхто не знає, звідки в природі офісний хробачок,
звідки у них пінетки і довгі крила,
вони під’їдають велику грушу, в лісі росте дичок,
потім їдуть у царство плоті, земля і мило.
Ніхто не знає, звідки у тебе цей антивірусний смог,
навкруги нічого не роздивитись вранці,
а ще запропонували вести відеоблог,
тема «Відносини в інформаційну еру», пігулки в склянці.
Ніхто не знає, коли ти приходиш і коли потім йдеш,
а у середині цього проміжку просто сидиш у чаті,
капає йогурт малиновий на довгу спідницю беж,
пишуть про чорного лебедя критики і пихаті.
Зовсім ніхто не знає, як тебе справді звуть,
відповідаєш на кожне ім’я, коли кличуть інші,
і розтікається шариком біла ртуть,
інші змітають попіл і пишуть вірші.
Більше нікому не треба щось, чого тут нема,
все тут насправді є невідомо звідки,
і на полиці озеро ти не збереш сама,
жодної недозрілої в сенсі сміття квітки.
Ніхто не знає, звідки в природі офісний хробачок,
звідки у нього беруться сили після усіх “game over”,
після усіх цих понеділків і молока річок,
коли великі птахи прилітають на все готове,
і у них злипаються крила, з пір’я тече кисіль,
і з молока знімають останню плівку,
все, що ти бачиш, зібране звідусіль,
наче не зігране, цукор змінив корівку.
Все, що ти бачиш, конче тобі чуже,
наче навздогін кидають хтиві жарти,
треба збиратись знову на ПМЖ,
поки не стерли велике багаття з карти,
поки тобі ще хтось продає “Pall-Mall”
і не читає витримки із моралі,
і у «Великій кишені» віслюк, за вікном костел,
і невідомо, що там за сюжетом далі.