У глушині, серед яру гострі ножі альбасетські стали красиві від крові з ярого вражого серця. Відблиск атласної карти вихопив з листя лимонів контури чорних комонних і схарапуджених коней. Двоє жінок посивілих плачуть у кронах оливи бик розпашілого герцю мури розхитує гнівом. Носили янголи чорні хустки і сніги студені. Блищали ножами в пальцях і крилами на раменах. Монтілець Хуан Антоньйо униз покотився, втятий. На скроні застигла рана, велика як плід граната. Хрестом вогняним розквітла глибока смертельна затінь. Неспішно суддя з жандармом ідуть оливовим гаєм, а кров повзе і німує, мов пісню змії співає. - Отут, сеньйоре жандарме, все сталося, як ведеться: убиті четверо римлян і п’ятеро карфагенців. Гілля простелили смокви пораненим в узголов’я. На стегна їм зірка впала і захлинулася кров’ю. Літали янголи чорні, з волосся кресали сяйво, світили у ніч гарячу оливковими серцями.
|