Так повільно кохаються янголи, білі лицем, перетоплені сонцем і хіттю в знеструмлений холод. жовті пагони фар проростають в кімнату, і кволо світять зорі, що згасли, та досі не вірять у це. йде під вікнами ніч, і ховає від світла лице. так повільно кохаються й падають, падають ще. до землі, як до неба - дерева вимірюють відстань. від зими до зими наливається небо над містом; а зимою пожовкле вмирає, лишаючи щем, що здіймається парою вгору все вище... і ще – їх обійми (ти бачиш, їм заздрять. ти заздриш їм сам), ніби пальці, що злиплись від клею, кістки, що зрослися. тане сніг, і оплакує лід ексгумоване листя, і дерева гойдають заграву в гілчастій колисці, і дороги вкриває рясна ліхтарева роса... жовте небо над містом - це ти, це напевно ти сам. з неба падають янголи холоду – білі, дрібні; роззираються хижо, чатують на вичахлий подих. чорні зуби-будинки надкушують місяць, що сходить... замітаючи теплих собак, що сміються вві сні, з неба падає сніг. з неба падає й падає сніг. |