Ця жінка тобі незнайома,
Хоч з нею ти сотню літ...
Поклавши до ліжка втому,
Вона вирушає в політ.
Викручує з неба зорі,
Як лампочки з ліхтарів,
Співає в пташинім хорі
Та хоче, щоб ти не хворів.
Щоранку пігулку сонця
Кладе тобі під язик,
Записує вірш на долоньці,
І ти вже до цього звик...
Ти любиш її до знемоги
Усміхнену, голу чи злу,
Та тільки не знаєш, для чого
Хова в косметичці мітлу.