* * * Ще не було ні спису, ні кресала, Хоча б до слова швидше добрести. Та музика… Та музика – звучала, Собою наливаючи світи. Її вітри розносили крилаті, І кожна птаха, ріки і струмки. У ній була первинно чиста радість І присмак туги плинної гіркий. Вона жила у листі і у травах, В шаленстві злив і шелесті полів, І кожен звук душа видобувала, Як самоцвіти із глибин землі. Розвіяна у просторі бездоннім, Не відаючи іншого Творця, Вона одвічну правила симфонію Життя, де ні початку, ні кінця. Вона вривалась в душі, мов сніжниця, Просила струн, і подиху, і рук, Ростила крила, піднімала нице, Лічила рани і впрягалась в плуг. Вона була над небом і землею, Хтось тятиву тягнув – вона ж струну. І серце відкликалося на неї – Ласкаву, пломенисту і п’янку. Усе минуще – золото і грати, Меча могутність, велич королів, Лиш музика звучала і звучатиме І нині, й завжди і повік-віків! 17.04.11
|