Летаргічна фугетта


Не виганяй мене із душі,
не стирай з лиця землі,
і зверни на мене очі,
мені також не спиться!
Я бачу далеко, і навіть  бачу  от гріха,
і мені вже нічого не сниться.
Я  дарую  прекрасне життя і ти
з могутнім даром слова
стаєш моєю лагідною  собакою,
І лякаєш на колінах малечу,
не відрізнивши божий дар від яєчні.  
Я живу в бараці між мурами,
на дверях висить напис
«ВИБАЧТЕ ЗА НЕЗРУЧНОСТІ».
А що ще просити в життя!?

Як цей камінь  давить душу,
волос дибом стає, стид і сором,
доводить до розпуки мій жир,
витягує з холоду живицю мою.
Камінь затянуто сірим мохом,
а не зеленою колгоспною  замшею,
ятрить давню рану  за усе,
чим жив і живу на той світ
і чого у чисту годину
нікому не дам цей гомін.
Тю-у… верещить чорним словом,
виймає з мене голубчика,
скоро витрясе мою душу,
обіймає,  і говорить потім, ти гад.

Проти шерсті гладь вовчу душу.
Витріщай очі на витрушену голову.
Вода не освятиться без вогню,
однією помстою,
в якій сховали кінці хвостиків нот
твого серця, розтрачуй себе на морозі
золота Летаргічна Фугетта,
розтоплюй лід,
розтинай бісер,
розрубуй вузли,
розривай мені мозок,
щоб я не давав волю язику.