В домі моєму багато кімнат.
Кожна кімната на іншій планеті.
В дах стукотить, стукотить зорепад –
кішок лякає, прибульців і йєті.

І виникає космічний фольклор,
інопланетним стає навіть антик,
місяць крислатий вповза в коридор
з блюзом далеких спіральних галактик.

Місячне світло обличчям стає.
шкіра на ньому – чутлива мембрана:
так небо дня огорожею є,
так небо ночі – розчахнута брама.

Кліпну очима, піду в душовій
вмитись, а там, розбудивши сновиду,
ртутного моря сталевий прибій
креше кришталь берегів Атлантиди.

З гребеню ртуті до кухні майну
птахом-блукальцем, що квилить «forever!»,
а вже під ним крає крик на луну
в річці індиго тростина рожева.

З річкою разом впливу в кабінет
і опинюсь в променистій обгортці
електролісу, де струм гусне в мед
аж до заходу потрійного сонця.

Як розпадеться воно на зірки,
зсунуться знову безмежжя портальні
й трави неонові зрушать степи
в вікнах моєї старої вітальні…

Ти наливаєш шампанське земне,
крила знімаєш квантованих пір‘їв
і обережно цілуєш мене,
спокій знайшовши в безодні сузір‘їв.

А за вікном сяє зірка Земля,
радіохвилі від неї плюскочуть  
космопричетністю кожного дня
й землетурботами кожної ночі.