цей дим_над_водов під водою тече,
пульсує з глибин олов'яним ключем
і гусне в слова,
про те, що на світі існує знання,
в якому не я не тебе обійняв
і поцілував.

усьому виною магічне "якби":
з-за нього не я не тебе полюбив
і палко кохав.
тому не під нами розверзлись світи,
і місяць з отої безодні світив
окрайцем гріха.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – задзеркалля води,
лишає по собі при[х]марні сліди,
вздовж неба тече.
і  в центрі зіниці формує  слова,
які я до строку від тебе ховав
на споді очей.

у цього знання видозмінена суть:
з тамтої печалі – у річку_сльозу
на мапі лиця.
посеред оцих поетичних забав
лишитися розуму – Божечку, збав!
і Він обіцяв.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – девальвація сліз:
дороги, міста, обертання коліс,
кохання в умі.
тому не мене [через вечір] бухим
ведуть попід руки Яким і Юхим
до себе домів.

і ми дослухаємось – як в небесах
дзижчить перманентного щему оса,
під нотою мі.
і ця мі_бемоль накриває мене,
допоки кохання [на час] не мине,
хоча би в умі.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – сублімація слів
до клекоту магми в утробі землі,
до нересту снів,
до муки етюдів на роди картин,
до вічного страху кудись не дійти,
до сказу в мені.

коли серед стелі палає звізда,
а я не для тебе не першим зі ста
римую про те,
що місяць_татарин, як жало оси,
стонадцятий тиждень край неба висить,
одною із тем.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – споглядання глибин,
за мить від дурниць, від кохання взахлин,
за вічність – від слів
про те, що на світі існують міста,
в яких я ніким не для тебе не став
у склепах голів.

і вже несуттєво – до кого і з ким
приходять щоночі Юхим і Яким,
сідають за стіл:
чекати до півнів, до крові з небес,
до першого марева – з нами, чи без –
на дим_вододіл.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!
смооок он зе воотер!

пам-пам-пам
пам-пам-па-рам
пам-пам-пам
па-бам.
/ріпіт/