Ця повня як повінь наповнює душу по вінця,
Прозора тривога із присмаком лоз і води.
Я кожного разу назавжди тікатиму звідси,
Я жодного разу не зможу назавжди втекти.
Хай виплаче очі понура святенниця осінь;
Найвища свобода - свобода від втрат і розлук!
Мисливці і кури, цього мені, зрештою, досить.
Мене вже ніхто не зуміє привчити до рук!..

Та спрага любити - безжальна, ядуча, запекла,
Розпачлива ніжність - підступніша тисячі Зграй...
Я знову і знову завзято шукатиму пекла,
Бо так і не зможу забути свій втрачений рай...