Загадкова темрява світання.
Спить туман відьомським молоком.
Може, осінь ця комусь остання
Так, неначе перша... отако...
Що у сплячку хочеться впадати –
Не у вічність –
Тільки до весни –
Тим, що тільки й щастя, як піддатий...
Ну а так – біль совісті й вини.

Пахне космос дзвінко і полинно.
Проростає вітер світлом зір.
Хто там знає – як усе повинно?..
А не знаєш – то лови і вір
Перший цвіт і перший сніг, і жінку...
І Дніпро – дорогу для сліпих,
І самотню на устах сніжинку –
Рідних, тих...

Восени це все таке тремтливе
І таке земне – як Божа кров.
Листопад – тінь зоряної зливи
І винця вороняче перо.

За туманом синім кашля поїзд.
За туманом білим – літаки.
Осінь – це розмова із собою
Про старі бабусині казки.