У серці оксамитового вітру заснуть надвечір голоси приземні. Ножі снігів розкрають синю темінь і упадуть у землю гострим вістрям. Затерпла ніч розколотим горіхом появить золотаву серцевину – сомнамбули метеликів плистимуть на той маяк химерний тихо-тихо. І вже не зможеш зупинити віршем ні снів, ні слів, шовкових і щербатих, що їх тобі не можна не спиняти, – вони прийдуть, терпкі і вузлуваті, вони від себе не відпустять більше. Усе навкруг, пізнаване і дивне, розчинене до талого «не можу», гніду лошицю обрію стриножить – і ти заснеш. А сніг ще довго йтиме. |