1
світ починається там, де кінчаємось ми.
це усвідомлюєш тільки за крок до юрми.
зношене тіло у квітні не важче пір"їни.
тут щовесни хтось байдужий вкладає міста,
повні по вінця жертовного духу Христа,
у заскорузлі долоні моєї країни.

і у долонях пульсує знеболена соль,
нею тужавіє кожен матусин мозоль.
ситі міста переповнені світлом і миром.
еквівалентом міських прогнозованих прощ,
стоншені люди течуть до зариблених площ,
де у повітрі вчуваються ладан і миро.

2
цих молитов не розчути, допоки чужі,
ми переходимо безвість, та ще – на межі,
і у німому чеканні тамуємо подих.
всяка мелодія кінчиться, тільки не ця.
в світі, де краще вдавати із себе сліпця,
кожному другому віршу дорівнює подвиг.

всім не поясниш для чого існує письмо,
не ужиткове, а те, що приходить само,
і не посвятиш до строку у цю літургію.
все, що їм лишиться – байдуже, з нами чи без –
під гарантованим Господом пресом небес,
вчитися кліпати крізь снігову летаргію.

3
силаботоніка привидом ходить довкіл.
не святотатствуй – благаю! – не руш моїх кіл!
бо поза ними мелодику не врозуміти.
ми починаємось там, де кінчаються всі:
кожен поет – одночасно! – хвороба й носій,
нас попід руки ведуть в заримовані міти.

я починаю дивитися вище голів.
бо зазвичай недостатньо римованих слів –
увіковічнити цю віршову анемію.
де і без слів щовесни оживають міста,
повні по вінця жертовного духу Христа,
й благоговійно  німію – німію – німію.


Вербна Неділя