1 світ починається там, де кінчаємось ми. це усвідомлюєш тільки за крок до юрми. зношене тіло у квітні не важче пір"їни. тут щовесни хтось байдужий вкладає міста, повні по вінця жертовного духу Христа, у заскорузлі долоні моєї країни. і у долонях пульсує знеболена соль, нею тужавіє кожен матусин мозоль. ситі міста переповнені світлом і миром. еквівалентом міських прогнозованих прощ, стоншені люди течуть до зариблених площ, де у повітрі вчуваються ладан і миро. 2 цих молитов не розчути, допоки чужі, ми переходимо безвість, та ще – на межі, і у німому чеканні тамуємо подих. всяка мелодія кінчиться, тільки не ця. в світі, де краще вдавати із себе сліпця, кожному другому віршу дорівнює подвиг. всім не поясниш для чого існує письмо, не ужиткове, а те, що приходить само, і не посвятиш до строку у цю літургію. все, що їм лишиться – байдуже, з нами чи без – під гарантованим Господом пресом небес, вчитися кліпати крізь снігову летаргію. 3 силаботоніка привидом ходить довкіл. не святотатствуй – благаю! – не руш моїх кіл! бо поза ними мелодику не врозуміти. ми починаємось там, де кінчаються всі: кожен поет – одночасно! – хвороба й носій, нас попід руки ведуть в заримовані міти. я починаю дивитися вище голів. бо зазвичай недостатньо римованих слів – увіковічнити цю віршову анемію. де і без слів щовесни оживають міста, повні по вінця жертовного духу Христа, й благоговійно німію – німію – німію. Вербна Неділя |