навік приставши до свого життя, його я краю, до грудей приклавши: так нарізають хліб, усіх зібравши, і роздають ізпоконвік буття! – я по живому краю, тулю чи обіймаю, – тебе, моє життя... навік приставши до землі й зірок, до хмар у небі та самого неба: я й не живу, як – видається – треба; крила майструю із одних думок! – а сонце наробляє в них дірок... навік приставши своїх відчуттів і інтуіцій, щирих, мов молитви, – мандрую я у поспіху гонитви; у пошуці то Сенсів, то Богів! – до їхніх оберегів-берегів... я є як вітер, я іду, мов дощ, що завжди – летом! – досягають краю: я гаю час. останні сили гаю.. а шлях іще не весь, і ще не час для прощ! – і вже не йде, а – падає на землю дощ: без маяття, без вороття, без маячні про майбуття; на повній швидкості життя! ...гризу сухий окраєць власного буття, – чекаю на свій дощ. – майнУ за ним і я!..
|