Вони  зустрілись  зранку,  чи  у  сні:
святий  Петро  і  сивочолий  старець.
На  кріслі  в  різнобарв"ї  орденів
висів  мундир,  а  біля  нього  ранець  -
вчорашні  атрибути  святкувань,
його  і  правнука,  висіли  вже  без  діла.
Святий  Апостол  мовчки  оглядав
малу  кімнатку  і  старече  тіло.
Мовчав  і  він.  Обидва  знали  ціль
цієї  стрічі  і  її  кінцівку.
"  Мені  пора?"  -  спитав...  і  відповів  -
"Таки  пора.  Вже  сил  нема  ніскільки.
Учора  так  без  правнука  б  пропав
і  до  домівки  вже  би  не  доплентав.
Чому  мовчиш  ти,  Петре?  Щось  добав.
Та  що  ти  скажеш?  Закінчилась  рента!
Життя  пробігло  наче  у  кіно  -
так  кадр  за  кадром,  не  спинившись  й  миті.
Дитинство  десь  згубилося  давно
у  спогадах,  а  юність  перерита,
покраяна  війною  на  шматки,
і  не  стулити  їх  уже  докупи.
Лиш  спогади  із  мозку  закутків
проміж  атак,  поранень  адські  муки.
Проміж  тривог  й  недоспаних  ночей,
проміж  дроти  колючі  і  траншеї,
проміж  убитих  друзів  блиск  очей,
помежи  смерть,  що  вп"ялась  у  трахеї.
Оточення,  жорстокії  бої,
полон,  концтабір,  втеча  і  блукання
в  густих  лісах,  де  бродить  хижий  звір,
напівголодне  дике  існування.
І  через  фронт  дорога  до  своїх,
і  знов  концтабір,  і  сибірські  далі,
і  смерть  вождя,  і  через  сльози  сміх,
коли  батьків  побачив  на  вокзалі.
А  потім  повертали  ордени
і  вішали  медалі  ювілейні  -
усе  життя  на  рубежі  війни
так  й  не  вернувся  з  неї  вже  напевне.
"  А  чи  грішив?"  -  спитав  святий  Петро.
"  Є  один  гріх."  -  сказав,  сховавши  очі  -
"То,  як  втікав  з  полону,  у  село
забрів  я  напівмертвий  серед  ночі.
Чужа  родина  в  нім  спасла  життя,
перев"язали  рани,  відігріли,
а  вчора  їх  на  площі  пострічав
і  зустріч  ця  так  підкосила  тіло.
Впізнав  у  натовпі  я  молодицю  ту,
що  у  селі  мене  порятувала,
а  поряд  з  нею  внуку  у  вінку
із  транспарантом  "Україні  -  слава!"
А  я  ішов  в  шерензі  в  орденах
і  бачив  очі,  що  свердлили  душу.
(Її  ж  за  мене  німець  в  таборах
опісля  втечі  відбувать  примусив.)
А  син  її  був  воїном  УПА,
від  нього  залишилась  тільки  згадка
і  немовля  в  невістки  на  руках,
що  певно  стало  цій  онуці  батьком.
Я  знав  про  те,  та  час  був  непростий  -
самому  ледь  вдалося  відхреститись.  
Довчора  лиш  не  думав,  що  в  житті
нам  доведеться  десь-колись  зустрітись."
"Не  говорили?"  -  запитав  Петро.
"Я  всі  слова  у  погляді  побачив
і,  наче  босий  наступив  на  скло,
вернувсь  додому.  Внука  перестрашив,
бо  запитав  малий  що  то  було,
чому  я  зблід  і  ледве  тягну  ноги.
А  я  згадав  енкаведиське  зло
і  ті  лихі  етапнії  дороги.
Згадав  як  сам  карався  і  страждав,
і  як  зрікався  правди  у  побоях.
Невже  я  слабшим  із  літами  став
і  жінка  ця  хоробріша  як  воїн?
Вона  стояла  на  передовій,
а  я  під  охороною  в  шерензі,
під  брязкіт  тих  блискучих  орденів
йшов  проти  неї.  Тій,  яка  у  смерті
мене  буквально  вирвала  із  рук!
Отак  то,  Петре,  певно  то  знамення,
бо  навіть  вчора  мій  малий  онук
мене  повчив  і  нарозумив  чемно.
Підбіг  до  них,  з  дівчам  тим  подружився
і  обидвоє  під  оркестрів  звук
мене  вели  додому.  Я  втомився
та  тілом  і  душею  враз  потух.
Мені  спокою  погляд  не  давав,
бо  думав  так:  як  став  уже  солдатом  -
то  до  кінця  їх  маю  захищать,
а  не  у  славі  й  орденах  купатись.
То  що  -  пора?"  -  спитав  він  у  Петра.
"Та  ні,  живи  поки  не  зрозумієш,
що  для  солдата  істина  одна  -
служити  тим,  хто  тільки  правді  вірить  -
свому  народу.  Ким  би  ти  не  був,
як  ти  вояк  -  то  не  з  дітьми  й  жінками,
а  з  тими,  хто  про  правду  вже  забув
і  затуливсь  чужими  прапорами."
Солдатом  бути  -  не  парадний  стрій,
а  доостанку,  поки  кров  у  жилах,
стояти  завше  на  передовій
й  тоді  тебе  вшанує  Батьківщина!