Сміливий кіт стрибав щоднини з зелених круч в бистрінь ріки. Вона повзла по дну долини вужем прозорим та стрімким. Ловив у хвилях зозулястих той кіт смачний собі обід. Це ліпше, ніж сметану красти, - доводив ласий рибоїд. А ми водили коней пасти на ту отаву уночі і зранку бачили там часто, як кіт над кручею стирчить. Терплячий був отой рибалка. Бува годинами сидить, аж поки здобич, наче скалка, сама не вирине з води. Мерщій зривається, як коршун, і пада каменем в потік. Хапає рибину найдовшу, яку терпляче підстеріг. Знавали хвацького мисливця. Вітались: "Любий наш Мацько, ти вже сьогодні поживився? Чи твій сніданок не з душком?" Та вік котячий, як хвилина на тлі безмежного життя. Сердега врешті десь загинув. Залишив добрі почуття. Котам не роблять монументів. Тож, щоб він в пам*яті не згас, долину хтось назвав кумедно - Мацьковою. Як котик звавсь. |