Літо заснуло – мов пісня вмерла.
Так буде з життям колись...
Хтось повз по ньому, мов на Говерлу,
Чи до лебедів лис.

Я ж повернувся із Того світу
Не для дешевих драм.
Душевні плоди поламали віти.
Все – як вода.

Вітер старенький.
Стареньке небо.
Тихий, мов квітка, сон.
Всі ми там будемо коли-небудь,
Як не засне Харон...

Заячі очі тутешніх мавок.
Трави. Молитва. Дощ.
Даль глибиніє хутром кривавим
В очікуванні Годо.

Душу від зірки своєї грію.
Літо, літа, літак...
Я засинати, мов клен, не вмію.
То ж золотію так.

Золотом сивим іскрить волосся.
Гаснуть дороги жил.
Жив я, любив я... А чи здалося?
Броджу між близьких могил.

Жалість і заздрість в душі осінній...
Хліб народжує сіль...

Завтра усе поєднає іній –
Тихий красивий біль.