Мороз ударив. Птицю із води Я виріжу... Гніздо зліплю зі снігу. Куди мені без неї? І куди Я понесу оцю крилату кригу? Мені весь світ такий, як ця печаль, Цей журавель із моря золотого, Солоний, наче зайчики з меча, Які спішать від Бога і до Бога. Душа моя весела хоче сну. Себе спасає від самої себе. Люблю у ній знаходити весну, А в нафтовій калюжці синє небо. Люблю вмирати... Як вмирає час. Але, як простір, не люблю вмирати. Найкраще, мабуть, – в серце, від меча... І вірш посмертний кров’ю написати. Згадати предків – дальніх і отих, Що зовсім поряд: Лиш піти на цвинтар... Мороз холодним світлом освітив Цей темний світ. Душі далеко видно. 25 лист. 12.
|