Який ти страшний, Освенціме,
Навіть наймення твоє
З дроту колючого:
Вимовиш –
                     і серце болить…

Тут дерева,
                    вітер,
                               і сонце
З попелу закатованих –
І ти ними дихаєш.

А корпуси смерті,
Спресовані з горя,
                                 недолі
                                               і плачу,
Не замовкають і досі…

Земля, як багнисько,
На ріках крові нетлінної,
Дихає під ногами.

Тут пилипівка
Від хмар
                 волосся,
Панчішок,
І черевичок дитячих…

І я заблудився б і загинув би,
Як у пеклі старого Данте,
Коли б не світили мені в темряві –
Серця  друзів.
1971


АСВЕНЦІМ

Які ты страшны, Асвенцім,
Нават найменне і тое
З дроту калючага:
Вымавіш –
                      серца пораніш.

Тут дрэвы,
                    вецер,
                                і сонца
З попелу закатаваных –
І ты імі дыхаеш.

А карпусы смерці,
Спрасаваныя з гора,
                                   нядолі
                                                і плачу,
Не моукнуць і сёння.

Зямля, як імшарнік,
На рэках крыві нятленнай,
Дыхае пад нагамі.

Тут піліпаука
Ад хмар
                 валасоу,
Панчошак,
І чаравічак дзітячих…

І я заблудзіуся б і згінуу,
Бы у пекле старога Дантэ,
Калі б не свяцілі мне у цемры
Сэрцы сяброу.
1971