Зросла на крилах моя прихована любов до веселок,

Після землетрусу стрибаю на сходинку нижче – бо страх.

При сонці благотворна  гроза почута, даремно скажете, - "Окей!".

Їй дарують балакучу  бездітність замість згорілих взаємин.

Без грошей вчать пити чашу горя, не купуватися на друзів.

За гроші рятують блакить в  очах від вульгарних дзеркал.

Дзвенять орбіти на язиках!  Тремтить вишита на кумачі мрія.

За часом і камінь тріскає по швах  - то крок від розчарувань!

Заломлюється  кропива  на ріпі – кров жертвують діти.

Вогонь  стрибає в очах жертовного птаха, що кряче: "Гей!".



... Крізь тексти і  тріщинки в них – можна продати душу.

Через розбиті слова можна бути нещадним. Всі – слова за це!!...

Вишневий  сад творить множини, п’ючи одну горілку,

за це йому вручають  терновий вінець разом з головою.

Вбите віршем  тіло, а душа знайшла лабіринт  Пегаса.

Маятник коханця розгойдується стриптизом вірша.

Дужий регіт дзвенить після знищення тих, хто біль.

Стихія навертає великомучеників   і запалюється жива віра,

і відгукується  на слова воля так, що доля тремтить.

Серце втратило сонце, що зраджує всі доведення слів.



Шторм  у долі на долонях – не позаздриш моїм  дорогам гріхів.

А мене не кличуть . Ніяк не вдієш. Їй - анітрохи, аніскільки!  

"До побачення,  любове моя". Біла  сукня – у морі байдужості.

не вміє прийняти свято власних інтересів і не вміє: "спасибі".

Мені вдихають у втомлену душу, заплющивши очі, почуття.

Слово міняє вічне на миттєве, все одно безсмертя – це пиха.

Без репетицій любов  розбиває серце, тхне  фарфор  отрутою.

Тріщинки в тексті самознищуються – воля в паніці, зникають герої.

Вибийте з-під ніг  раба землю, хай сонце розплющить очі.