Дозріла осінь до пуття,
дими кладе
на гребінь хати,
і проситься погостювати
жовтавий лист – її дитя.

Впущу оцю красу крихку,
якою сходи ґанку витер
самотній
безпритульний вітер,
що ліг погрітися в кутку.

Побачу краплю дощову
на злоті посланця тополі,
і знову –
до різкого болю,
до сліз відчую, що живу…