(До ювілею Антон Бен Павла нашкрябано)

Ось, Ви, мій освічений читачу, бачили, хоча б раз у своєму замученому
глобалистами житті, живого лобстера? Я не кажу про те, щоб з'їсти такого
ж, звареного у круту. Хоча б один раз у житті насолодитися б…
Так, не по телевізору, ні, а своїми очима? Ось і я не бачив і не вживав, бо
такий же, як Ви...
А тепер уявіть собі, хоча б смутно, самий шикарний російський ресторан в
тель-авівському Ізраїлі. У ті благословенні часи, коли там ще проживав свій
вік наш дорогий і майже всім відомий, Аркадій Олександрович. Не знаєте,
хто такий?! То, і не треба…  
А в ньому, веселу сходку найбільш невибраних громадян нашої гордої своїм
іудейським варіантом демократії країни, що поїдають цих морських
чудовиськ, сотнями. Стук спеціальних молотків по панцирам та ні з чим
незрівнянний запах спецій і морської їжі.
Та от...
Звідки ні візьмися, а простіше кажучи, з вулиці, в залі матеріалізувався
маленький і донезмоги згорблений однопланетянин в кіпі і при бороді, та
ще й окуляри на носі, ну, дуже далекозорі. Не окуляри, а просто таки -
телескопи якісь.
Підійшов до найближчого столу і, завмерши на зразок єгипетської мумії,
дивився, втупившись у тарілку однієї з дам, розігрітої справжнім вірменським
коньячком, та ще й спітнілої від першоприсутності на такому зборищі.
Дивився, повертаючи голову туди-сюди до тих пір, поки ця красуня не
заверещала, як різана. Та й як тут не заорати, якщо ти тільки-тільки
підчепила виделкою білого м'ясця, а тут хтось носом тарілку нюхає, не
звертаючи ніякої уваги на твої видатні в усі сторони принади.
Звичайно, тут же служителі цього, розбещеного європейськими свободами
закладу, набігли, згребли старого під микитки і потягли в надра
адміністрації, розбиратися.
Порядок в залі відновився швидко, тим більше, що прийшла пора кожному з
багатіїв розраховуватися за поїдання гігантських раків своїми кровно
заробленими манями, оскільки це був не просто шалтай
новоізраильтянський, а цілком богоугодне збіговисько благодійників, на
якому буквально кожен, прямо таки, зобов'язаний був відщипнути крихту
від придбаного ним, сліпо і майже несвідомо підкоряючись закону
геніальному, великого вихреста нашого, Карла Генріховича, на користь...
Так, хоч кого, лише б відщипнути...
А коли, ні, то наступного разу, не бачити їм десерту, до якого вони після
цього повинні були перейти, як своїх вух.
А наш герой, хоч і пом'ятий ґрунтовно, але майже цілий стояв, зігнувшись
ногами, перед столом господаря вертепу цього, одеського сибарита і жуїра
в одній особі, який для усіх тут був просто - Абрам Іванович, і крапка.
Господар, довго і мовчки розглядав гостя, точнісінько, як ніби той був
самим мертвим лобстером на його тарілці, а потім відкинувся в кріслі і
прохрипів:
- Ти як сюди пройшов?!
Принесений обставинами відкрив, нарешті, очі й тихим спокійним голосом
праведника...
- Через задні двері...
Головноуправляючий скосив праве око на громилу, який стояв поруч, і той
відразу ж зник звільняти охоронця, що проштрафився, а наш, дійсно герой,
ще далі засунув голову в плечі, зрозумівши, що залишив людину без
роботи...
- Та не переживай ти так... Сідай, сідай, я тобі сказав, ось так. Молоток...
Як солоний огірок... Я ж тільки не зрозумію - навіщо?
І на здригання долоньками, ще більше хрипу...
- Говори, говори, без цього не випущу... Може, вип'єш чогось.
Іраклій, а так відгукувався все своє безглузде життя прибулий на ім'я своє,
дістав на ці слова пляшечку з водою із кишеньки куртки і відпив трохи... А
потім і все ж таки зважився.
- Прийшов подивитися на цих, як його...
І показав руками щось велике і кругле.
- Ніколи не бачив. А то, донька знайшла в Інтернеті і тиждень нила, хочу,
хочу, хочу... А потім взагалі замовкла.
Так я і прийшов. Купити. Одну штуку. Для неї.
И хлопчики нехай подивляться, що це за диво таке.
...Ось.
- Дак, вам же не можна цих тварюк поїдати. Некошерні ж...
Новоприбулий виставив долоню на зразок щита.
- Моїм можна... У них мама - росіянка. І вони теж...
А потім замовк, випростався і зітхнув вперше за всі свої репатрійовані роки -
глибоко...
А ресторатор раптом ляснув своїми лапами по столу і теж затих...

Потім, натиснув одну з своїх керівних кнопок і через деякий час батьку,
полюблявшему своїх чад поперек всіх релігій, був засунутий в його
рюкзачок об'ємистий пакет морських гадів, не забутий був також і спец
молоток, а також гарніри і соуси... Його миршаві шекелі без розмов засунули
в його ж кишеню, і...
Абрам сам і особисто проводив дорогого гостя до виходу і запропонував
відвести на службовій машині, але...
Не можна, північ, шабат, святий час, і потім, ювіляр, якого обидва, як
виявилося, читали хоч іноді, теж любив піші прогулянки. Через всю Росію і
до Сахаліну.
І ще, вони до останньої миті заглядали один одному в очі, неначе
сподівалися на щось...
А коли розійшлися, сталося зовсім неймовірне...
Іванович, хряпнув чарку сливовиці, набрав дружину і, мотаючи головою,
повідомив їй:
- Ирушик, як ти там? Так... Ну, тримайся, що поробиш... Як там, дитинко
твоя? ...Чую, чую, підгавкує.
А знаєш, кого я сьогодні зустрів? Ірку - у носі дірка нашого пам'ятаєш? Так,
так, той самий...
І розповів, видихаючи, що таки - так, кіпа, борода руда, очі вже майже не
бачать, дітей неміряне... А наостанок додав:
- Так, уявляєш, він мене і не дізнався. Так, точно, точно... А я його, зразу...
Так, час, прокляте, час...

Але, і добрідший вранці-рано до рідної своєї фортеці, Іраклій, передавши
діткам Абрамові подарунки, наказав відкрити Інет і обов'язково переглянути
досконально, як і коли все це неподобство поїдати, нарешті отримав від
дочки довгоочікуваний повітряний поцілуночок...
І, з останніх сил, припав до своєї єдиної, і від усієї душі поскаржився їй, що
все пройшло чудово, от тільки цей шлимазл, жировня одеська, так і не
визнав у ньому свого єдиного друга дитинства...
Ось так...
Так і живемо...