Там, де вітер підпасає
молодих беріз отари,
жив у хатці на узліссі
гном – гладун і нечупара.

Якось хмарка-веселунка
дощиком умила гнома.
Розлютився він страшенно,
а коли прибіг додому –

очі затулив руками
та і спересердя крикнув:
«Воду бачити не хочу!
Хай вода навіки зникне!»

Раптом квіти і дерева
похилилися усюди,
джерело пішло під землю,
все навкруг покрилось брудом,

наполохані звірята
поховалися у нори,
заридали, бо спіткала
зла посуха – люте горе.

Переплутались, пожовкли
коси у верби старої…
Гном тоді перелякався –
бачить, що біди накоїв,

схаменувся і уклінно,
щиро воду став просити:
«Повернись до нас, благаю,
нам без тебе не прожити».

Знову лісове джерельце
заспівало, забриніло,
змило бруд, усіх скупало,
спраглі квіти напоїло.

На галявині до ранку
звірі з гномом танцювали,
живодайну і цілющу
воду радісно вітали!