Вона йому поезії читала
У парку темному, чутливому до звуку.
Вона його за плечі обіймала
І на коліно владно клала руку.
----------

Він слухав мовчки, тільки серце билося.
У скронях кров гуляла, мов вода.
У штанях щось нечутно ворушилося.
Шкарпетки пахли, наче резеда.

Від близькості жахливої та милої
Весь світ набряк і скрізь по швах тріщав,
І птах співав з йобичєською силою –
То клацав, то хрипів, то верещав.

І ось вона, лоскочучи волоссям,
У губи стиснуті його поцілувала,
І пахнучи корицею, мов осінь,
У хлопця нерухомого спитала:

- Ну, як тобі від ніжної істоти
Вислухувати матерні гостроти?

Він відповів:
- Твереза чи під мухою,
Облиш брудні слова, бо не годиться.
Дурне дівча, ти хоч би раз послухала,
Як криє нас прораб на будівництві.

А він завжди знаходить комбінації,
Що на латинь вергілієву схожі,
Ти навіть у період менструації
Краси такої створити не можеш.

- Насправді? Ти навчиш мене? – Не буду!
- Благаю, любий! – А піздуй в пізду!
- «Піздуй в пізду»... Ніколи не забуду!
- То ти не йдеш? Тоді я сам піду.

- Ти мусиш відвести мене до хати!
- Навіщо таку панну проводжати?
- А як зґвалтують? - В тебе є багато,
Чого у цьому випадку сказати.

Він відвернувся, а вона заплакала.
Він видохнув, мов вистрілив з рушниці,
І наче корабель, що знявся з якоря,
Від лави відірвав свої сідниці

Та зник в метро. Алея захиталася,
Світ ліхтаря затьмарився в очах…
І скиглила вона, і матюкалася,
І обривала квіти на кущах.