Прогнозую роки, потім множу на дні і години... Прикидаю так, подумки, скільки ж у мене часу? Чи все те, що належить зробити в житті, як людині, Встигну виконать я, свій вантаж до кінця донесу? Не страшні це думки, а звичайні, житейські, практичні... Ще ж ніхто не прожив більше того, що Богом дано. Й це нормально, що ми в певнім віці відходим у вічність, Залишаючи хліб свій нащадкам й духмяне солодке вино... Розумію, що в кожного вимір свій є, однозначно. Й зазвичай і не роблять із нього в житті таїну... А проблема лиш в тому, що в час ми живемо невдячний, І що гуркіт гармат вже не першу лякає весну... От сиджу і мізкую. Стікають секунди, хвилини... Я ж — шукаю у купі іще не здійсненних ідей Ту, найкращу з усіх, мабуть, справді, одну лиш єдину, Що поверне нам мир і щасливу буденність людей. Так, я знаю багато і вмію, мабуть, ще багато... Й, сподіваюсь, що людям добра трохи ще принесу... Тільки треба ретельно мені дні й роки рахувати, Щоби не помилитись, бо треба чимало часу.
|