Не знаю, чи комусь це слово скаже Те, що мені завжди воно говорить. Чи теплим сумом так на душу ляже, Як і мені. Або раптово створить У пам’яті розкішно незрівняні Картини, вже з далекого далека. Рожеві крони сосон на світанні, І в чистім небі рідкі в нас лелеки. Кизецький Круг в тремкій болотній тиші Й смородини тривкому ароматі, Черемуха, принесена із лісу, З віттям духмяним, що лежить на хаті. Вузькоколійки дві лискучі стрічки, Заховані в тунелі з верховіття, Суниць червневих полум’яні щічки Поміж дубів, яким вже більш століття. А ще «солдатська» на Забарі вишка З колод, де й досі точиться живиця, Джерельце в лісі, куди бігав нишком Із береста напитися водиці. І на вокзалі та стара береза, Що зберіга в собі людські роки, Старі в сільмазі чашкові терези І ніжний дотик рідної руки. В одному слові разом умістилось Усе святе, найщиріше, одвічне, Те, в чому я й моя життєва сила, Допоки я живий… Це слово — ВІЛЬЧА.
|