Коли спіткає долю осінь, фарбує скроні сивина, у серці молодість голосить, в душі невпинно йде війна. Роки свої важкі, мов камінь, в багнюку кину я на дно. Хай в мулі інші пошукають, як довголіття знамено. У ту водойму я не сунусь, геть стороною обійду. Коли палає в серці юність, то час збирати лободу. З її стебла ліпити хатку та серця вогник підживлять. Лишити спогади на згадку у тих хвилястих ковилах. Коли пригадую принади, то знову квітну і тремчу. Зухвалі зводили менади і цілували досхочу. Бадьорять щем, як обеліски, ті незабутні давні дні. Вони солодкі і барвисті, дарують злети сивині. |