Людина – протяг у тунелях часу –
дме в Нідекрай, старіючи очима,
стискаючи чимдуж в правиці зброю,
а у лівиці – чародійну квітку.

Цей край лежить окрай гучного галасу,
бо краєм править вихрів геометрія,
і тому сам я становлюся зброєю –  
найкращим захистом від буревіїв.

Цей край лежить край шепоту слабкого,
бо бризу алгебра панує там вночі,
і тому ти стаєш чудною квіткою
для заклинання ходового вітру.

На краї скель запінились молекули
і атоми двох тіл перемішались…
Але, хто ж був у безкраї людиною,
що нас тримала на тунелів протязі?..