Ще світ що сон – прозорий і огололений,
Ще вітер свій неспокій не збагнув.
Стоять дерева тихі, мов намолені,
Поволі проступаючи в весну.

Поволі розганяючи пробуджену
Потребу цвіту і жагу плодів.
Стоять отерплі, безшелесні, душами
Угрузлі в твердь коріння і віків.

І тільки - ліній ледь вловима готика,
Легких, як розчерк на семи вітрах...
Стоять дерева у бруньках і котиках,
У променях, у мріях, у птахах,

У неба прохолодній невагомості,
На пограниччі невимовних слів...
Пульсуючу на рівні підсвідомості
Деревам хтось весну нашепотів.