Смерть, пританцьовуючи, суне по землі, у дзеркальці милуючись собою (гніздовища людей під каблуками тріщать, немов горіхові шкарлупи), закручує розірвані спідниці і зрить, простоволоса, як до бою нестримно линуть голови гарячі—зірвать ядучий цвіт і все забути. Утішно огляда свою фігуру і кожної хвилини робить селфі, з-під лоба спозирає володіння умів, які для сумнівів закриті, гидливо обминає ріки крові, стуляє сльози в мерехтливі персні і спалахи свідомості останні—в вінки із трав судомної блакиті. Дешева, ніби золото фальшиве, готова кожний подих обірвати, байдужа до причин і до провини, і кожній стороні надавши певність, вона все дозволяє, все прощає, як та нерідна і лукава мати, яка в усмішці потурає дітям, скеровуючи їх в холодну безвість. |