Гроза, гроза...
Люблю грозу перунську.
Я сам – гроза з корінням блискавиць,
З природним чимось, чимось древньоруським,
Що піднялося, а не впало ниць.

Від чого страх втікає, як бісисько,
А замість нього світить благодать
У цьому світі, де від крові слизько...
Та й кров стає дешевша ніж вода.

В таку грозу колись, во время оно,
Далекі предки бавили богів.
А предки ближчі берегли патрони,
Щоб убивати зайців і вовків.

Одних – для їжі, інших – із-за страху,
Ще інших – щоби просто убивать...
У цій грозі шкодую я комаху,
Травинку і тваринку, що жива.

А ця гроза мене ховає в мене,
Переверта.
Дає буття нове.
Я почуваюсь деревом зеленим...
Воно святе.
Бо до зорі живе.

Та в корені люблю грозу перунську.
Бо сам – гроза з корінням блискавиць,
З природним чимось, чимось древньоруським,
Що піднялося,
Хоч упало ниць.

26 черв. 16.