***
Пустеля ока плаче у пісок.
Піснями неба витекли зіниці.
Стою самий з собою наодинці.
Змовкаю з потойбіччям в унісон.

Тече роса косою і дзвенить
Стебло під лезом голосом сопілки,
Вмирає ніч під зорями і тільки
Виблискує на павутинні мить,

Розіп’ята пилатами октав
Гармонії, що балансує вміло.
Вирівнює труна горбате тіло.
Пливуть сузір’я хвилями отав

І падають, як іскри до води,
Прозорі сни невиспаної Мекки.
Самий від себе я уже далекий.
Вкриває час цілунками сліди.

Чи квітами?
Сивинами доріг
На скроні сипле вітер-волоцюга…
Не віриться – уже заходить друга
Незаймана на больовий поріг.

01.08.16