Свято.
Чай полинний на столі.

Відчуваю – що щасливий...
Ще би!..
І чим ближче тіло до землі,
Тим душа – до ангельського неба.

Емігрую в потойбічний світ.
Виганяю бісів з друзів босих,
Доки хтось ворожить на крові,
А чи пісню про війну гундосить.

Я до свого кореня лечу.
Я лікую правдою і болем.
Вірш пишу під воскову свічу
Про зорю танцюючу над полем.

Ми зрослися душами з орлом.
Ми зростемось тілом із землею.
Щлях мій – мов поламане весло,
Як вода солона попід склом,
Котрих я ніколи вже не склею.

Піниться, як Всесвіт молодий,
Кров моя, уже вечірня явно.
Наче динозаврові сліди
В мезозойській кратерній канаві.

Я душею зрісся із усім,
Приручивши дикий біль, мов кішку.
У мені самому – Небесі,
Море, ліс, оці от сироїжки.

Крильми відштовхнусь від пустоти,
А ногами – від землі, дороги...

Я учуся в глибину рости.
Глибина – то вись мойого Бога.

18 серп. 16.