Ця мелодійність мови спокушає --і ось уже римуєш беззмістовність, потуги непрацюючих амбіцій і виплески банальних сентиментів... Аж раптом, по короткім дуже часі, тривожна прокидається готовність завіршувати все, що в полі зору, в надуману "поезію" моментів. В природі все «тьмянішає», « тріпоче», «шепоче» і «вкривається серпанком», душа «сумує», «терпне» і «холоне», долоні й пальці—«ніжні і прозорі», слова «любов», «щемливе» і «молитва» повторюєш, як кришнаїти мантру, і трави всі «виблискують росою», і...тільки не нагадуйте про зорі. І ще—кав’ярні вишукані львівські, де легко розчиняються проблеми, чи запашна ранкова філіжанка із дрібкою ванілі чи кориці, а континент прощання-розставання й всього, що дотикається до теми, манить тягучим голосом сирени у пінистих гіперболах розбиться. Ще не забути про жіночу слабкість, солодку млість, як тільки "він" пригорне, і буйноцвіття завчених метафор в надривній декларації любові, так муляє -- вдягнути все довкола у покривала «трепетної» форми, в «чуттєву» ніжність осені і квітів... в протяжну пустку в "вишуканім" слові. Що означа нав’язливе бажання щоднини, щохвилини віршувати, нагадувати світові про себе (без чого він обходився віками), побіжний другорядний порух серця вдягати у містерії строкаті і, щоб не думать трудно і глибоко,-- по дошці світу ковзати словами? |