Стукіт дзьобів та клекіт в кублах на вежах мертвих сокорин. То прощавальний перегук зажурених буслів у пуантілістичний дрібний мерехт, коли від поля ген злетів серпневий привид осені серпанком – мара, ознака, що тра вертрати в вирій геть звідсісь - у нільські береги, від крижаної раки, що невблаганно все вбере в себе поспіль. І жабуриння малахіт веселий, і зілля гострий ішпаганський ятаган, і по полях й плаях розсіянії маком хуторі та села… І цей під ноги вбитий щільно ожередом лан. Звідсіль – під неозорий небокрай пустелі і моря Чормного акулячий плавець, повз береги турецькі вщерть веселі хоча б на чверть. Та хай їм грець- кий білий хрест махає буслячим розчепіреним крилом, і най зміцніла потороча врешті решт спізнає еміграційний впрілий птаходром. Стукіт дзьобів та лаштування в далечінь нервовий клекіт. Щасливої тобі путі, буслячий клин! Вертай лиш навесні, коли теплюній легіт подме «… і друг річок мартин».
|