Я  дзвоню  їй — вона не бере телефон,
передзвонює — голос ледь чути.
Я для неї — блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші  цикути.

Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово —лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що  видзьобують в камені ложе.

Я б діагноз сказала медичній сестрі —
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.

І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче —
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.