Під неба тьмяним пожарищем вростають злісним багрецем гілляччя вен в аорти тріщин планети й кров’яним тільцем її уносить непомітно в судин космічних живопліт. Червоного гіганту світлом скривавило мій зореліт, мов обідрало з нього шкіру до злого болю самоти. До глибочіні. І до віри, що в ній десь є і я, і ти, що звідти ми по вирвах траси жебонимо, мов кров чи сік, з розламів простору і часу в манливу людяність доріг, маршрутів, курсів, траєкторій… В себе самих, то й поготів… Розірвані на клапті зорі в часи важких передчуттів кружляють попелом світила, яке наголосило, що від іграшки людського тіла пора звільнятись. І в ніщо, усім наповнене, як завше, я входжу вдихом крізь вуста, метеоритом підписавши свого останнього листа.
|