На дні ріки вологе дно,
По дну не ходять зовсім риби,
Вони в своїм літають небі,
Вони читають свій політ.
І небо риб’яче тому
Густіше нашого й тихіше,
І вітер сильного потоку
Повітря риб не рве на клапті,
Він разом з рибами летить.
Їх небо – книга, риб рядочки
На різній висоті читаєм
Сюжет. А риби ж бо самотні.
У небі риб є рифи, гроти –
Думки таємні в час читання.
Вони заводять в простір страху,
В те незбагненне небуття,
Де щось тепліє і холоне,
Ще, як надія, безпорадне,
Та вже рельєфніше за мрію.

Літають риби й споглядають
Евентуальних відображень
Зворотний бік, а слів порожніх
І поглядів осколки-жала
Вони готові проковтнуть.

В читанні є страшна реальність:
Собою ми рядки вбиваєм
Чи в пекло риб’яче пірнаєм
І того пекла досягаєм,
Що мов удар у дно сире.
Іще читати я не вмію,
Щоб плинути рядком вільготно,
Щоб волосіні трем пожадний
В собі приборкати, спинити.

Напевно, напишу, що знову,
Добро і зло все пригадавши,
Я шлунок пам’яті своєї
Наповню ситно, як раніше,
Та в пам’яті немає шлунка –
Й клубком у горлі жах читання,
І течія живе і плине,
Рядки темніють в глибині.

А на поверхні тій, що рибам
Невидима і недоступна,
Котра не пеклом є для них, а
Лише чужим якимось дном,
Життям неправильної форми,
Красиво в райдузі мазутній
Я розпливлося те отруйно…
Читання пляма там сія.
2017