1 Заблукавши в часу океані і безмежних світлових роках, я живу в свинцевому тумані на летючих ртутних островах досі невідкритої планети, вдалині від різнобарв’я стріх, космодромів, бань і мінаретів. Вдалині від спогадів твоїх. Тут усе якесь до біса блякле, навіть якщо флаєру крилом розгорнути хмар металолом і торкнутися світила краплі, раптом ставши ранку джерелом. Бо в припою ранок потопає, оловом гойдається довкіл: в нього угрузає, опливає, непокора кольорів і крил. І на це тут ради вже немає. Без вогнів сигнальних, без наснаги, линуть островів архіпелаги у сталеве, сіре та сире, й тіней лиш виломлюють зигзаги. Через це я і прошу тебе: тіням ти не приділяй уваги. Не чекай, не пам’ятай мене… 2 Дочекаюсь, чуєш, дочекаюсь!.. Хай цей всесвіт часом відгорить! Простором на згарі спам’ятаюсь, поки він зірками двиготить. Океану вранішні атоли в пломенистій піні сновидінь враз почнуть, звернувши обрій в коло, стягувати в точку далечінь. Вистрелять собою крізь парсеки. Полетять крізь металеву млу. Раптом заклекоче десь лелека й хмаровищ озвучить таїну. І до тебе блискавка озветься, і руками сплетемося ми… Лиш атол кораловий гойднеться, як на нього ляжеш ти грудьми. Виберешся. А летючі скелі відіпхнеш з припою у прибій… Тільки світлотіней каруселі огорнуть нас на землі хиткій.
|