Стара верба ворушиться, що океан Соляріс, сраката та строката – в синю піднебінь, гострих листків перевертає реверси на аверс, трясе, як вим’я вдійне, власну тінь. Гиляки всохлі випирають костомахи в небо. То молоді, срано зелені, гнучко ринуть до землі. А от старій, згорьованій душі нічого ницого уже не треба - мирянські зваби, знади до опішній розпорошились в імлі. Стара верба вітрами диригує, крізь шкельця мружить зизі очка в партитуру. Як сонце виборсається з простирадл, вона йому зігує, і дозволяє: «Хай!», та підтверждає креатуру. Здавалось би, розкошлана копиця сіна або бахмата шапка драного черкаса. Але яка чаїться в ній тантрична сила ракетоносія розробки NASA! Вітер ущухне, вона гілки-колоски попустить додолу, кожен листка смарагд черненим сріблом обпліта, візьме на руки сина, коси знічено розпустить - в жалобі зігнена П’єта. Стара верба століття височіє тутай, сциклини сіє прохолодні тлі, в заплетені вінком любовні пута думки заманює великі та малі.
|