Нема з ким вести діалог,
мінятись скарбом із кишень,
локомотивами тривог
гриміти в парі кожен день
і чути – легшає вантаж,
просвітки-спалахи – між ним,
і десь з’являється кураж
перед майбутнім грозовим.

А світ же повен голосів,
волокна щільності пряде,
вселенський збуджений посів
розлого-хвилисто гуде,
але й сьогодні, як колись,
не досягається мета,
і співіснують з сумом – блиск,
із карнавалом – самота.

Лиш найправдивіші, як дзвін,
слова ледь чутно гомонять.
Хіба шукати їх по скін
і, коли знайдеш, записать?