Катерині БОРИСЕНКО
                                ***1***
Нашумів нам кінець світу у цей серпантиновий вечір. Я веселий.
Ви з пророчими вежами та апокаліптичними потрясіннями ще віщі.
За вами в галасі згадав, як дививсь туди, де сховався Бог з чварами.
Він, патлатий і галасливий, – сів за брамою з молотом  у молох-саду.

Я у Вінниці шукаю його журбу та заблукалі трамваї, як мене ознобить,
утім їх проковтне безвість з прокляттями і буде курява над столицею.
Один труп вже виплив у многоголосій добі-вбивці на трьох дорогах.
А ви подивилися би до каламутного обрію, як там пахне полиновим небом.

А  у моїх снах віддзеркалюють виведені колії від підошов покаяння.
А у ваших відгуках зализані соромом боягузтва лишаються ще докорами.
Невже вам будуть огидні тільки суворі прокльони на війну до 2025.
Із варварськими очицями кривиться золота інформаційна осінь.

Завжди я готовий зчитати вашої мудрості труд про нашу чорну руїну.
Мені вже ніщо не лишається, окрім, як зануритись у безодню України.


                                            ***2***
Ваші ненажерливі безсмертники спливають сузір’ями в озоні.
І усім зниклим і ненародженим знову піде поперек весь світ.
З дощем, що змиває виродків та стирає блакитні грані застуд.
З вітром, що роздуває мене холодними і колючими краплинами.

Завтра буде новий відлік часу, інші хвилини зрушити ніяк.
Я у напрузі шукаю краю веселки і смикаю її з чуттям любові.
А ви порізали пальці скалками, щоб просто впізнати Всесвіт.
Підкажете мені, де за таємничими знаками сонячний зайчик?

Маленький сонячний титан сховався у муках цього розуму.
Він вам,  можливо ще насниться, або може намариться.
Я чую шепіт дощу з вашою жагою усміхатися верлібрами.
Цими сумовитими ранами я збіднілий напишу вам журбу.

Про ваш сум листопадових вулиць. Не шкодуйте землю мою,
Її огорне грізна тиша, бо жити спішити ще треба не лише в столиці.


                                   ***3***
Так мені щоб покохати,  ще треба поквапитися, утім  охоплює жах.
Орбіти, мої неможливі очі, мої недоречні слова, мої приречені муки.
Не вертайтеся в цю епоху, завертайте усі тривоги поза страх.
Виростають клоновані напівлюди-напівбоги і рушають у мандри.

Гранітні межі дворів, переливи в  колонах кав’ярень. Оксамит.
Моя оборона життя немов великий гогот Еллади з відчаєм
Ритм і я одноденні. Мій потік умов та норм, Улісе-Одіссей, в дітях.
Годі сипати свідомість на  смиренну маску, тре спинитися і відійти.

Є мармур-тиша, де злякані ще вкрадаються в потік води,  в роки ріки.
В моїх в руках весла вічного життя, а чи варто пливти з велетнями?
Відчинив міський суд, щоб долюбити волю, щоб досіяти мудре.
Берег вічності відійшов у потойбіч, у світ дарувати радість малечі.

Так ви впізнали… це зойки з відчуттями спустошення, краху ідеалів,
втрати стабільності, звичних орієнтирів вічного, надійного, святого.