Прозорість парку навіває
Сумні, настирливі думки,
Що осінь ще одна минає,
А з нею дні мої й роки...

Що часу всім нам звична плинність
Чомусь все швидшою стає.
Й те, що колись я мав за цінність,
Сьогодні цінним вже не є.

Що все нове — старе, забуте...
Та хто це знає в наші дні!
Що злі нестерпно стали люди...
Чи то здається лиш мені?

Що хамство нині стало в моді.
Й не епізод це, а біда!
Он, привселюдно, при народі
Юнь старших матом обклада.

Що те життя, яке ми маєм,
Мов ніч... І просвіту нема.
Про майбуття одне лиш знаю:
Що нас чекає знов зима.