Блукаючи у нутрощах планет, поєднаних із другим боком неба, вигадую нових зірок сюжет, в якому все навколишнє потребу вчуває несвідомо, і ланцюг моїх слідів, наївний мов графіті, торкається площин, драбин, яруг, які ланцюг видовжують у ниті. Або в канати, ванти, леєри… Чи що там ще потрібне для підйому зсередини назовні? Де вітри галактикою згвинчує до грому не в купі хмар, а в гурті двигунів, приєднаних до світу глибочіні і до зірок, які у надра змив ранковий дощ в краплинок метушінні. Той ранок просочився в надра надр, щоб випаровувати небо знову в сюжети мріянь. І міцний скафандр моїх жадань дарує думці й слову запас недоторканний висоти, яка усіх висот високих вища. Я вгору йду в світи й поза світи, а в спину й вуха протягами свище печерами порепана земля. Я краю крила. Я збиваю ноги. І знов розпочинаю із нуля людини вічний колообіг.
|