Прости, сором, за сотий солод,
мої світлі втіхи - золото тих боргів,
і млисті сльози в крові одвічній.
Тож бо то й що  тобі
в дотик, в прикрий клопіт.
Колиско, зболілось жорстоко,
хоч і зміг з ночі вкрити білий
сніг отчий світ - ніч по роботі, -
то, що ж виходить  очі до віч.
Віро, - по крихті, і ти, двобій,
діло-молодь з вітро-опором,
ми погрішили проти дрібниць
протиріч-війною  вітчизни.
В ніщо пішов. - Піднімись мир.  
Дозвольть  іти! Під тиском пішов.
Ішов видноколом. - Виклик.
Він ішов собі тихо!  Ілько.
Ноги мокли в холодній воді.
Отож, кричить, - мороз,  - від злості.
Його світ повісили з гори.
Під тиском нило тіло.
Зробивсь зовсім говіркий!
Видимо, з кропиви, - брови в порох.
Ніхто. Котись під схови тривоги.
Мить мітить стріли злі з космосів.
Прихилились, - голови! Вклонімось.
Грім стріли з висоти вічної річки.
О ви, живі діти-дорослі, високо-високо!
Кипить вій, - котрий  сьогодні
зовсім з миром боргів приходив,
встиг до хлопців-оходронників,
з отих сиріч-доколок мовчки освітивсь,
і споконвік-випонок окропів з води,
обіч сімох вітрищ з розгонів,
з солоним потом чорних
хліборобів висох і вмовк
від дорогої хвороби ворогів.

Двох дідів родили у горлинній сорочці
і його сьогодні просто вбили з скорботи
живі громохкі лихі дощі вогнів, птиці.
З-під ромбічних дронів сизий пил,
із-під тихих донів-дрібничок
випливли і вбили його біль-плоть.
Потім його звіщось зліпили
в томи білих віршів і пропили
в олжі полови зимової  борозни,
в формі білої хлібини і скорботи.
В профіль їжились сороми цих світів.
Хтось хотів  від нього  літ молодих,
- під дивикції прийшли золоті бджоли.
Із житом віків ми, свідки, його крові,
його живий голос   світлом бринів,
з його жил вишиті сорочки вмілим оком,
о, колись, стільки сивих доньок  
осліпло всі від простих брошок крові.

Рідних, синів-орлів, котрі виходили
в ці світи провз колообіг нової школи,
проривом скосили грози в полі, -
між цих білих стін і  книг, товстих томищ  
вони швидко їли живий хліб з припонів,  
в борг кмітливих вибриків пили води,
і в золі примх зходили до хитрощів.
І тільки-но вийшли в  покіль, мої орли
зі школи, їх окропили болі, і очі вгоріли,
і посрібнились скроні дзвінків з колосків,
і зблідли ворожбити-тополі від  вірних сконів,
в зловісній ході  коло горобини з-від доріг,
з моїх гілок - змів попіл з облич.

Доки мій рід живий, кличмо!
Щоб покотивсь в тіло грім з гори.
Видиво! Чисті зіниці! Полотно!
То ти хоч криком кричи, міро-грім!
Прозоро в тілі. Покотилось. Пропливло..
Щоб воно довго тішило їм гординь.
Совість сотворить обрій схожий, -
ділимо досвітки-світ, Ілько зійшов з гори
в зміни  поколінь в ідилічній тиші
до розгорток космосів і мрій-слів.
Ночі вмовили ці фізичні прохолоди
під житло, під броньовик з ворітьми,
в ніщо й в ніхто іди жити - під корінь цноти, -
тричі повірили в одні зловіщі колісниці,
в прогони нових мостів - і високий шпиль,
ці вдосвітки сотні і віщі протліли
в подоби й в гойди-полини гірчіші,
ніж побілілість миром довкіл борні.

Облиш ці сиві болі слів  в молоці,  -
всі отчі ниви звів в холодній кризі,
ці зброї-строфи визволись з ритмів,
із титлів доброти, - ці голосні вірші німі.
Що ж то, синочки, - з горіховим ціпком, -
ці прожиті многі дні - ні в сих ні втих - мить сторіч.
Вмістились чогось, - дорогого одблиск.
Постріл, - різь від чорних сліз в лівім оці.
Кров - із ніздрів, сили вмістили  порох квітів.
І до і від сліпих!  Вірогідності  з гніздовищ
вкололи гріхи, що грізніші хітів.  
Зносивсь диво-обрій  орлино і сплив.
Чотири сини пішли в чотири сторони
вічності. Ликом шитий вічний поклик
ловить і досі живих і скрипить возом.