Виноградне зернятко у теплу земельку зарию,
і лозу поцілую, і грона достиглі вірву,
скличу вірних друзяк,
і любов в своїм серці відкрию.
Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу?

Долучайтеся, друзі, хутчіш до моєї гостини,
прямо в вічі кажіть, не ховайте усмішку криву.
Цар небесний розгрішить мене
та відпустить колишні провини.
Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу?

Красно буде співати в червонім мені моя далі.
В чорно-білім схилю перед нею голову свою,
і заслухаюсь я та помру від любові й печалі.
Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу?

І коли закуйовдиться спадень,
сягнувши осяйно під лави,
знов і знов в сутінковій проринуть імлі
білий буйвол, синій орел та поструг золотавий.
Бо ж навіщо тоді я живу на цій вічній землі?